«Курс мистецтва»

Образовательные практики «Курса искусства» происходят из проблематизации образования. Критическая установка, из которой выводится такая проблематизация, одновременно удерживает исторический анализ процесса образования и связь с реальностью повседневного опыта. Мы различаем процесс обучения и процесс образования. Ситуативное формообразование появляется в возможности, которую дает пространство опыта образования.

«Захоплення» є робочою тактикою для мистецьких (і освітніх) практик, що розвиває «Курс мистецтва» Метод Фонду. Слово «захоплення» в українській мові лінгвістично тривожне. У ньому закладена подвійна дія, що містить супротивні значення. Ми можемо бути захопленими подією, образом, новиною; але таке відносно безпечне значення слова захоплення (пристрасть, запал) містить у собі значення, що означає вторгнення, окупацію, заволодіння, розуміння й через це вказує на насильницький статус дії чи стану. Я захоплюю/схоплюю/опановую подію, образ, новину, значення.

Слово «захоплення» ми використовуємо для позначення методологічного принципу/мистецької тактики, що надає процесуальності, визначає дію, що ставить собі за мету конкретизацію (або повернення) досвіду, відчуття, сприймання. Зміст «захоплення» уточнюється в колі інших мистецьких тактик: втручання, контекстуалізація, культурна ситуація, повторення, проблематизація.

Тактический прием вмешательства позволяет нам взаимодействовать с художественной академией и музеем. В наличных условиях этот прием помогает различать наши практики выстраивания отношения с теми традициями и знаниями, которые тут поддерживаются и воспроизводятся.

Мы бесцеремонно запутываем методологические художественные и аналитические подходы. Методологический шторм поднимает вопросы о наших привычных подходах анализа образов и жестов, их производства и форм презентации, а также снимает страх разбора конкретного исторического периода, традиции. В методе вмешательства мы удерживаем напряжения в жесте дистанцирования и вовлеченности в процесс — как мы на что-то смотрим и выбираем, систематизируем, конструируем, как этим делимся с другими.

Контекст або контекстуалізація є словами, що апріорі сприймаються як важливі для сучасного мистецтва. Зазвичай контекст розглядається як другорядний порівняно з мистецьким твором, він є лише тлом чи обрамленням дії, жесту, вислову. Проте є суттєва різниця між таким розумінням контексту в мистетцві та тим методом, який ми пропонуємо та практикуємо: контекст розглядається як дієвий і рівноправний елемент мистецького виробництва. Контекст і мистецький твір продукують один одного. У кожному мистецькому жесті/досвіді контекст виявляється та формується.

Контекстуалізація для відповідних часу та простору освітніх практик «Курсу мистецтва» (це поширюється й на способи мистецького виробництва) звертає увагу на локальну культурну специфіку: наприклад, зважування на взаємовпливи, наслідування і розриви відносно парадигми та моделей західної модерності чи відносно системи мистецтва в її сучасній конфігурації, або підважування умовного пострадянського/постсоціалістичного контексту, периферійності чи культури, яка щось наздоганяє.

Культурна ситуація — мистецька стратегія інтервенції в реальність словацького художника Юліуса Коллера (1939-2007). Ідея Коллера полягала в тому, що віднайти доступ до активної дії в повсякденному житті можна за допомогою практичного конструювання ситуації. Ця дія проявлення образу культури сучасності можлива завдяки одночасному поєднанню переприсвоєння наявних ситуації та об’єктів із суб’єктивним досвідом залученого/-ої в процес художника/-ці. Повсякденність стає деталізованою, доступною для критики, опору, активної усвідомленої дії, а головне для створення нової культурної реальності.

Проявити культурну ситуацію означає виробити її. Як результати конкретних наших рішень, що шукають форму в просторі і часі, межі розрізають гомогенний простір. Це тимчасове захоплення і вивільнення місця, що відзначається подвійністю і одночасністю процедури: уявленням іще не встановленого, можливістю побачити потенційність моменту теперішнього і рефлексією над ними.

Повторення. Слідуючи настанові перевинайдення завдань мистецтва і способів міркування щодо сучасного (критичного) мистецтва, ми звертаємо увагу на переосмислення попереднього мистецького досвіду. Завданням повторення є відхід від звичного некритичного запозичення мистецьких прийомів та засобів виробництва й спроба побачити їх як проблему, випробувати сталі мистецькі форми на їхню дієвість та відповідність сьогоденню. Повторюючи, згадуючи інструментарій художників — підходи і методи, засоби і форми, роботу з різними контекстами, — ми реактуалізуємо його для створення образу культури, в якому перебуваємо.

Проблематизація мистецьких форм є також вихідною точкою для розробки дієвих форм вираження й змісту, які зберігали би зв’язок із реальністю досвіду та навколишнім простором. Проблематизація є методологічним підходом, запропонованим Мішелем Фуко. Він переглядав критичну настанову у філософії, здійснення якої можливе в аналізі проблематизацій: як і чому типи поведінки, феномени чи процеси стають проблемою; які елементи значущі і якою є форма і принцип певної проблематизації, якими є її вплив, ефект і наслідки. Проблематизація не є наслідком/відбиттям контексту або ситуації, але завжди є оригінальною специфічною одиничною відповіддю думки на ситуацію чи контекст. У цьому сенсі проблематизація пов’язана з уявним, адже в процесі проблематизації та її історичного аналізу встановлюється оригінальне співвідношення між думкою та реальною ситуацією. Так ціллю критики стає репроблематизація.

Освіта є простором експерименту для появи знання, простором уяви і оформлення (захоплення і дистанціювання). Завдяки ситуативному експериментальному режиму освітні практики звільняють діячеві простір і час для проблематизацій ефектів і наслідків їхньої діяльності.

Ситуативність, контекстуалізація, критична настанова проблематизації, акцент на практиці видаються нам невід’ємними від міркувань про мистецьку форму. Конкретні наші відповіді на даність шукають свого оформлення, артикуляції й форму вираження, але ж і формоутворення своєю чергою проявляє речі. Ми маємо тимчасово захопити місце, захопитися та вивільнити місце для уявлення іще не встановленого, можливості побачити потенційність моменту теперішнього і рефлексії над ним.